ЗА Цим параграфом ви зможете:

визначати особливості розвитку Великої Британії в 1945—1979 рр.; з'ясувати, як відбувався розвиток країни в 1979—2007 рр.; аналізувати провідні тенденції розвитку Франції в 1945—1969 рр.; пояснювати, що було головним у розвитку Франції в 1970—1995 р.; порівнювати розвиток Великої Британії та Франції на початку XXI ст.

1 ВЕликА Британія в 1945—1979 рр. Друга світова війна для Великої Британії завершилася перемогою, але спричинила суттєве послаблення її економічних і політичних позицій у світі. Перші повоєнні парламентські вибори 1945 р. виграли лейбористи. Прихильність виборців вони здобули програмою «Обличчям до майбутнього», де проголосили курс на побудову в країні «держави добробуту». Перший повоєнний уряд очолював лейборист клемент Еттлі. Важливу роль у відбудові повоєнної економіки Великої Британії відіграла допомога за «планом Маршалла».

ПРИГАДАЙТЕ

1. Якими були особливості соціально-економічного і політичного розвитку Великої Британії в 1918—1939 рр.? 2. Яку роль відіграла Велика Британія у другій світовій війні? 3. Визначте характерні риси соціально-економічного і політичного розвитку Франції в 1918—1939 рр. 4. Назвіть прояви участі Франції у другій світовій війні. 5. Якого зовнішньополітичного курсу дотримувалися Велика Британія і Франція в 1918—1945 рр.?

У 1947 р. британське промислове виробництво вийшло на довоєнний рівень, а в 1951 р. перевершило його на третину. Сільське господарство на початку 1950-х рр. також досягло довоєнного рівня. У 2,5 разу зросли державні витрати на соціальне страхування. Влада запровадила безоплатну медичну допомогу населенню. Йому також гарантувалися пенсії за віком — жінкам із 60, чоловікам із 65 років. Виплачувалася допомога у зв’язку із втратою роботи, хворобою, народженням дитини, запровадили оплачувані відпустки. Розгорнулося широке житлове будівництво. Завдяки цим та іншим заходам матеріальне становище порівняно з довоєнними роками зросло. Однак досить великим залишалося й розчарування в суспільстві недостатністю здійснення передвиборчих обіцянок.

Зовнішньополітичні пріоритети Великої Британії визначалися розробленою В. Черчиллем та Е. Іденом концепцією «трьох кіл відповідальності» — атлантична співпраця, Британська співдружність та об’єднана Європа. У зовнішній політиці лейбористи продовжували курс на тісну співпрацю зі США. Здійснювалися ініціативи, пов’язані з розгортанням процесів європейської інтеграції. У 1949 р. Велика Британія разом із дев’ятьма іншими європейськими державами заснувала Раду Європи — міжнародну організацію із захисту прав людини, парламентської демократії, узгодження політики дер-жав-членів у культурній, соціальній і правовій сферах.

прем'єр-міністри великої Британії в 1945—2018 рр.

Складною проблемою для уряду К. Еттлі стало майбутнє Британської імперії у зв’язку з посиленням національно-визвольного руху. У серпні 1947 р. Індійський союз і Пакистан проголосили свою незалежність, а наступного року її отримали Цейлон та Бірма. У 1947 р. уряд К. Еттлі заявив, що передає владні функції в Палестині ООН. Із цього часу назви «Британська імперія» і «британський підданий» змінили на «Британська співдружність» і «громадянин Співдружності». Негативну реакцію в суспільстві викликала участь Великої Британії в Корейській війні.

В умовах зниження популярності лейбористи програли вибори 1951 р. До влади прийшли консерватори, чиї уряди керували країною безперервно до 1964 р. Головними проблемами у внутрішній политиці, які прагнули вирішити в цей період консерватори, були спроби стабілізувати економіку й покращити британську соціальну сферу. Уряд В. Черчил-ля, дотримуючись проголошеного ним курсу «терпимості й конструктивності», не намагався суттєво змінювати політику попередників. В економіці консерватори підкреслювали, що головним у визначенні форми власності є принцип ефективності виробництва. Приватним і державним підприємствам однаково надавалися кошти на модернізацію й запровадження нових технологій. Піднесення, яке розпочалося під впливом політики консерваторів, дозволило суттєво знизити рівень безробіття. Значно зросли видатки з бюджету на охорону здоров’я та освіту. Особливо багато уваги приділялося масовим школам.

У зовнішній політиці уряд В. Черчилля перш за все завершив реформування Британської співдружності. У європейських справах пріоритетним вважалося зміцнення оборони країн Заходу та створення їхнього військово-політичного союзу.

Наступником В. Черчилля після його відставки став Е. Іден. Він не змінював внутрішню й зовнішню політику свого попередника. Криза, яка спалахнула в 1956 р. після націоналізації Єгиптом Суецького каналу, завершилася поразкою Великої Британії. Це примусило Е. Ідена піти у відставку.

Новий прем’єр-міністр Гарольд Макміллан закликав консерваторів до оновлення й створення прогресивної національної моделі розвитку. На початку 1960-х рр. в економіці Великої Британії відбувся невеликий спад, й уряду доводилося докладати чимало зусиль для його подолання.

До 1960 р. Велика Британія у світовому промисловому виробництві посідала друге місце після США. Однак у 1960 р. її випередила ФРН.

У зовнішній політиці уряд Г. Макміллана докладав зусиль для збереження впливу Великої Британії на колишні колонії та розвитку співробітництва країн Заходу в межах НАТО.

У 1963 р. гучний шпигунський скандал, пов’язаний із військовим міністром, примусив Г. Макміллана піти у відставку. Новий прем’єр-міністр Александр Дуглас-Гюм не змінював політичний курс уряду. Спроби консерваторів перешкодити

остаточному розпаду залишків Британської колоніальної імперії не мали успіху. До середини 1960-х рр. вона повністю розпалася.

Зниження темпів економічного зростання на тлі піднесення в інших країнах і розпад Британської імперії болюче сприйняло суспільство. Вибори 1964 р. консерватори програли.

Із приходом до влади лейбористського уряду Гарольда Віль-сона розпочався період економічної і політичної нестабільності, який назвали «технократичною ерою» (1964—1979 рр.). Спроби покращити ситуацію в економіці не мали успіху. Велика Британія відійшла на п’яте місце у світі за загальними економічними показниками, пропустивши вперед США, ФРН, Японію і Францію.

Найбільшого суспільного розголосу в ці роки набув прийнятий у 1969 р. «Біль про народне представництво», за яким вік виборців знижувався до 18 років. Наприкінці 1960-х рр. загострилася Ольстерська проблема, яка спричинила політичну нестабільність у наступному десятилітті.

У 1970—1974 рр. до влади в країні повернулися консерватори. Замість лейбористського гасла «колективного раю» (розподілу благ між усіма членами суспільства) вони виступали за адресну допомогу й стимулювання приватної ініціативи, щоб «оздоровити дух нації та зробити його гарантією свободи особистості».

Засобом модернізації економіки консерватори обрали приватизацію державних підприємств. Кошти на будівлю муніципального житла вони зменшили й стимулювали приватне будівництво. Ці та інші заходи дали нетривалий позитивний ефект.

У 1973 р. Велика Британія, пішовши на значні поступки, вступила до Спільного ринку. Однак це мало негативний вплив на її господарство. Протягом 1973—1975 рр. британська економіка перебувала у стані кризи.

Після виборів 1974 р. до влади в країні повернулися лейбористи. Зусилля урядів, очолюваних лейбористами Г. Віль-соном та Джеймсом Каллагеном, були спрямовані на подолання економічної кризи в країні. Поступово її було зупинено, і з

1976 р. розпочалося повільне піднесення. Однак станом на 1979 р. рівень життя у Великій Британії був на 20 % нижчим, ніж у Франції та ФРН. Невідповідність між обіцянками й результатами діяльності призвела до розчарування населення країни в лейбористах. Вибори 1979 р. вони програли.

Монетаризм — економічна теорія, за якою кількість грошей в обігу є визначальним чинником для розвитку економіки. Започаткована Мілтоном Фрідманом.

2 ВЕЛИКА БРИТАНІЯ в 1979—2007 рр. Новий консервативний уряд вперше в історії країни очолила жінка — маргарет їетчер. Її діяльність завершила період економічної і політичної нестабільності й започаткувала добу реформ, що увійшла в історію як тетчеризм. Очолюваний М. Тетчер уряд неоконсерва-торів, дотримуючись засад монетаризму, намагався зменшити інфляцію збільшенням непрямого оподаткування, відмовитися від дотації підприємств і підвищити податок на додану вартість. Водночас скорочувався державний апарат і кошти на його утримання. Відбувалася приватизація державних підприємств, які вимагали фінансової підтримки. Однак при цьому зростало безробіття. Намагаючись подолати інфляцію, уряд М. Тетчер скоротив державні витрати на комунальне і шляхове господарство, освіту і культуру. Прийняті парламентом закони про зайнятість ускладнили проведення страйків тред-юніонами.

Антиінфляційна політика уряду дала позитивні результати, і з 1983 р. розпочалося піднесення економіки Великої Британії, яке тривало до 1990 р. Зростанню авторитету М. Тетчер сприяв воєнний конфлікт 1982 р. з Аргентиною за Фолклендські (Мальвінські) острови, який завдяки наполегливості прем’єр-міністерки завершився перемогою для Великої Британії.

У 1983—1989 рр. уряд продовжував свою політику передачі державних підприємств у приватну власність. У результаті за період реформ М. Тетчер державний сектор економіки Великої Британії зменшився з 10 до 6,5 % у валовому національному продукті. Фінансування державних підприємств зменшилося в 10 разів. Метою своїх дій М. Тетчер проголосила створення «нації власників». Оздоровлення економіки сприяло тому, що в другій половині 1980-х рр. доходи британського населення зростали щороку на 5 %.

Із 1988 р. розпочалася реформа пенсійної системи. Крім державних пенсій вона передбачала створення пенсійних фондів на підприємствах. Завдяки цьому щорічні надбавки пенсіонерам зросли на 7 %.

Негативними наслідками тетчеризму для британського суспільства стало поглиблення соціального розшарування. Понад 20 % сімей опинилися в умовах відносної бідності та не отримували державної допомоги. Погіршилося становище державних службовців, які жили за рахунок зарплати й не мали інших доходів. Багатьом не подобався жорсткий стиль «залізної леді», як називали М. Тетчер, за невідповідність британським демократичним цінностям.

Проте слід зазначити, що жоден із британських урядів у XX ст. не досягав таких успіхів за порівняно короткий період.

Зменшення рівня довіри населення до консерваторів та загроза партійного розколу спонукали М. Тетчер піти у відставку. У 1990 р. головою уряду консерваторів став їх новий лідер Джон Мейджор. Він запровадив деякі зміни до соціально-економічної і зовнішньої політики, відмовляючись від крайнощів тетчеризму. Зокрема, було скасовано «подушний податок», розмір якого не залежав від матеріального становища та обурював британський народ. Замість надання переваг приватному підприємництву Дж. Мейджор дотримувався курсу на рівновагу між державним і приватним секторами економіки. Здійснені зміни вплинули на ставлення в суспільстві до консерваторів, і в 1992 р. вони виграли парламентські вибори. У 1992—1994 рр. уряд Дж. Мейджора зосереджував зусилля на здійсненні технологічної модернізації виробництва, заохоченні конкуренції та експорту. Загалом його діяльність британці вважали успішною. У соціальній сфері увага приділялася формуванню правових основ громадянського суспільства. Була прийнята низка документів, відомих під спільною назвою «Хартія громадян», де чітко визначалися права й обов’язки різних груп населення країни. Чимало уваги приділялося модернізації регіонів, що відставали в економічному плані, — Шотландії та Північної Ірландії.

У 1980—1990-х рр. у британській зовнішній політиці відбувся перегляд пріоритетів. Відмовившись від доктрини «трьох кіл», Велика Британія стала розвивати співробітництво з державами Азії та Латинської Америки, а після краху «соціалістичного табору» — із країнами Східної Європи.

31 грудня 1991 р., після проголошення незалежності України, уряд Великої Британії визнав її суверенітет і встановив з нею дипломатичні відносини. Із цього часу розвивається співробітництво двох держав. У грудні 2005 р. на самій «Україна — ЄС» під головуванням Е. Блера Україні надали статус країни з ринковою економікою.

В україно-російській кризі 2014 р. Велика Британія вважала, що найкращим варіантом допомоги Україні буде запровадження Єв-росоюзом нових санкцій проти Росії.

На виборах 1997 р. перемогу здобули лейбористи, які до цього суттєво оновили свою партію. Новий уряд країни очолив лейборист Ентоні Блер. Він заявляв, що формуватиме соціальну ринкову економіку, де індивідуальна ініціатива поєднуватиметься з колективізмом. Ставилася мета стимулювати розвиток громадянського суспільства як партнера державної управлінської системи. При цьому Е. Блер не змінив економічної стратегії тетчеризму, продовжуючи модернізацію технологічної бази виробництва й дотримуючись політики мінімального втручання держави в економіку.

Загалом розвиток економіки Великої Британії за десятиліття правління лейбористів став досить успішним. Завдяки цьому поліпшилося соціальне становище населення. Значні кошти виділялися на розвиток медицини, освіти й створення робочих місць для молоді.

Негативно вплинуло на популярність лейбористів втягування Великої Британії у війну в Перській затоці 1990—1991 рр. Більшість населення звинувачувала в цьому Е. Блера. Із метою збереження авторитету партії останній подав у відставку.

Населення сучасної Великої Британії становить понад 65 млн осіб. Кількість української громади, на думку деяких дослідників, становить близько 30 тис. осіб. офіційна статистика відсутня. За останні роки кількість української громади збільшилася за рахунок трудових мігрантів, значна кількість яких перебуває в країні нелегально.

Найчисленнішою сучасною українською громадською організацією в країні є «Союз українців Великої Британії», що налічує близько 1700 учасників та учасниць. «Союз...» має власний друкований орган, це газета «Українська думка». У країні діють 14 суботніх шкіл українознавства, де навчається близько 400 учнів та учениць.

3 ВЕЛИКА БРИТАНІЯ у 2007—2017 рр. Лейборист Гордон Браун,

який очолив уряд у 2007 р., на відміну від свого попередника не поділяв його намагання реформувати державний сектор економіки. Він також не підтримував направлення

британського військового контингенту до Іраку. У серпні 2007 р. Г. Браун заявив про відмову запровадити у Великій Британії єдину європейську валюту.

Фінансова криза 2008—2009 рр. сприяла падінню довіри британського населення до уряду Г. Брауна. На парламентських виборах 2010 р. лейбористи зазнали поразки. Консерватор Девід Кемерон сформував коаліційний «уряд національної єдності» із консерваторів і ліберальних демократів. Новий прем’єр-міністр визначив головною метою свого уряду «побудову суспільства, у якому ми не запитуємо, які маємо права, а знаємо, які маємо обов’язки». Для досягнення соціально-економічної стабілізації уряд Д. Кемерона розпочав жорстку економію бюджетних витрат.

У 2014 р. Д. Кемерон відмовився збільшувати британський внесок до бюджету ЄС. На думку прем’єр-міністра, останній мав надати Великій Британії більше можливостей для контролю над своїм кордоном, щоб обмежити потік мігрантів із території інших країн ЄС. Питання доцільності членства Великої Британії у ЄС він називав одним із головних у своїй програмі.

У червні 2016 р. в країні відбувся референдум про вихід Великої Британії з ЄС, відомий як «брексіт», на якому 51,9 % учасників проголосували за вихід країни із цього об’єднання. Д. Кемерон, як і обіцяв, після референдуму пішов у відставку.

Новий уряд консерваторів очолила друга в історії країни жінка на посаді прем’єр-міністра Тереза Мей. Головним своїм завданням вона вважала реалізацію результатів «брексіту».

У зовнішній політиці британських урядів цього періоду постійно докладали зусиль для повернення Великій Британії статусу великої держави й ролі арбітра у глобальних і регіональних питаннях.

4 ФРАНЦІЯ в 1945—1969 рр. Період із літа 1944 р., коли почалося звільнення Франції від німецької окупації, до прийняття Конституції Четвертої республіки восени 1946 р. в історії країни називають «Тимчасовим режимом». Влада у Франції перебувала в руках Тимчасового уряду, який очолював Шарль де голль. Відбудова економіки й відновлення системи державного управління відбувалися в умовах гострої

політичної боротьби. Провідні праві політичні партії довоєнного часу припинили своє існування. На їхніх уламках виникли Республіканська партія свободи й окремі групи «незалежних». Послабився вплив радикалів. Завдяки діяльності в русі Опору зміцнили свої позиції комуністи й соціалісти. Погляди Ш. де Голля, або голлізм, набули широкої популярності. Зміст гол-лізму ґрунтувався на чотирьох гаслах: «Ідея нації», «Сильна держава», «Соціальні реформи», «Велич Франції». Політична боротьба, за переконанням голлістів, послаблює державу й тому має підпорядковуватися загальнодержавним інтересам.

Більшість французів сприймала Ш. де Голля як «рятівника нації». В економіці він був прибічником «дирижизму» — активного втручання держави в господарство. У 1945—1947 рр. розгорталася націоналізація підприємств. У її результаті в державну власність перейшло майже 20 % промисловості Франції. Шляхом випуску облігацій внутрішньої позики було стабілізовано фінансову систему й накопичено кошти для відбудови економіки.

У зовнішній політиці Франції доби Тимчасового режиму головними стали питання про долю Німеччини, французькі колонії і відносини з країнами Заходу та СРСР. Ш. де Голль був прибічником федералізації Німеччини. Французьку колоніальну імперію він сподівався зберегти шляхом поступок місцевому населенню. Ш. де Голль також прагнув перетворити Францію на міст, що з’єднуватиме СРСР і країни Заходу.

На перших повоєнних виборах та одночасному референдумі в жовтні 1945 р. вперше виборчі права здобули жінки. Понад 96 % виборців висловилися за скасування Конституції Третьої республіки й скликання Установчих зборів для підготовки нової конституції. Після затвердження на референдумі з грудня 1946 р. Конституція Четвертої республіки набула чинності. Відповідно до неї Франція стала парламентською «неподільною, світською, демократичною і соціальною республікою».

ПРЕЗИДЕНТИ ФРАНЦІЇ (Четверта і П'ята республіка)

Її колоніальні володіння ставали складовими Французького союзу.

Після того як комуністи виступили проти «плану Мар-шалла», їх було виключено з уряду. У 1947 р. промисловість Франції досягла довоєнного рівня. Насичення ринку товарами дозволило в 1949 р. скасувати карткову систему. Завдяки допомозі США за «планом Маршалла» Франція швидко завершила стабілізацію економіки, розпочала її структурні перетворення й технічне переоснащення. У 1951 р. обсяг промислової продукції Франції вдвічі перевищив довоєнний. Сільське господарство розвивалося повільніше, але також перевищувало довоєнні показники.

Економічне піднесення дозволило здійснити зміни в соціальній сфері. Із 1950 р. було запроваджено загальнонаціональний мінімум зарплати, єдину державну систему соціального страхування й підвищено пенсії. Із кінця 1940-х рр. розгорнулося широкомасштабне будівництво дешевого житла.

У зовнішній політиці в умовах початку «холодної війни» ідею Ш. де Голля про Францію як міст між Заходом і СРСР довелося забути. Франція поступово втягувалася в атлантичну солідарність. Вона стала одним зі співзасновників Західного союзу та Північноатлантичного союзу (НАТО). Із кінця 1940-х рр. Франція виступала ініціатором західноєвропейської інтеграції.

Досить складною залишалася проблема колоній. Спроба зупинити розпад колоніальної імперії шляхом проголошення Французького союзу зазнала невдачі. В’єтнам, Туніс, Марокко, Алжир охопив національно-визвольний рух. Загострення ситуації в заморських володіннях спричинило внутрішню кризу у Франції.

1 червня 1958 р. Національні збори надали Ш. де Голлю як голові уряду надзвичайні повноваження для зупинення загрози «розколу і громадянської війни в країні». Цією подією завершився період Четвертої республіки у Франції.

Прибічники Ш. де Голля підготували нову конституцію. Голлісти намагалися поєднати створення сильної держави з відродженням у країні справжньої демократії. На референдумі 1958 р. понад 79 % французів схвалили Конституцію П’ятої республіки. Це започаткувало новий період в історії країни. Відповідно до нової Конституції Франція стала президентською республікою. Президент був центральною фігурою влади. Французький союз замінявся Французьким співтовариством, яке передбачало суверенітет його суб’єктів. У грудні 1958 р. Ш. де Голля обрали першим президентом П’ятої республіки.

Стимулювання розвитку економіки, відповідно до уявлень голлістів, відбувалося шляхом її державного регулювання. У наступні десять років (1958—1968 рр.) щорічні темпи зростання виробництва промислової продукції складали 5,5 %. Обсяги промислової і сільськогосподарської продукції за цей період збільшилися на 60—66 %.

За перше десятиліття П’ятої республіки суттєво змінилася структура населення. У сільському господарстві працювало 12 % активного населення. Майже третина його була зайнята у невиробничій сфері. Постійно покращувалося матеріальне становище населення.

У зовнішній політиці прагнення досягти «величі Франції» призвело до загострення суперечок із НАТО. Після створення власної ядерної зброї Франція вийшла з військово-політичних структур НАТО. На перше десятиліття П’ятої республіки припав розпад Французької колоніальної імперії. У 1960 р. 14 колишніх французьких колоній проголосили себе суверенними державами. Найскладнішою залишалася проблема Алжиру, де налічувався 1 млн осіб французького походження. Алжир охопила тривала кривава боротьба. Семилітню колоніальну війну в країні завершили лише в 1962 р. Французький уряд офіційно визнав незалежність Алжиру.

У 1968 р. на фоні зростання незадоволення внутрішньою і зовнішньою політикою Ш. де Голля у Франції спалахнула політична криза. Поштовхом до неї стали студентські протести. Навесні 1968 р. кількість страйкарів досягла 10 млн осіб. В історію країни цей період увійшов як «червоний травень». Розуміючи, що криза є наслідком незадоволення населення існуючим становищем, Ш. де Голль виніс на референдум законопроект із реформування системи влади в країні. На референдумі 1969 р. 52 % виборців висловилися проти нього. Ш. де Голль подав у відставку, вважаючи, що не може залишатися на посаді, не маючи довіри французького населення. Наступного року він помер. Його відставка і смерть закінчили цілу епоху в історії Франції.

5 ФРАНЦІЯ в 1970—1995 рр. На дострокових президентських виборах 1969 р. переміг лідер голлістів, колишній прем’єр-міністр Жорж Помпіду. Він заявляв, що продовжуватиме політику попередника й одночасно вестиме діалог з опозиційними силами. Побудову в країні «нового суспільства» Ж. Помпіду

пов’язував із розвитком законодавчої участі більшості категорій населення в управлінні державою. Активізувалися державні програми розширення повноважень місцевого самоврядування та студентського самоуправління. У 1970 р. було встановлено щорічну індексацію мінімального розміру зарплати відповідно до рівня інфляції.

У зовнішній політиці Ж. Помпіду, загалом дотримуючись курсу Ш. де Голля, намагався усунути суперечності у відносинах зі США та іншими країнами Заходу.

Після смерті Ж. Помпіду на позачергових президентських виборах 1974 р. перемогу здобув лідер незалежних республіканців Валері Жискар д'Естен. Він обіцяв провести соціальні реформи в дусі лібералізму, гарантувати невтручання держави в особисте життя громадян, розширити права жінок і молоді.

Свою діяльність уряд нового президента розпочав в умовах енергетичної кризи. Промислове виробництво скорочувалося, ціни зростали, а безробіття за 1974—1976 рр. зросло у 2,5 рази. Шляхом жорсткої монетарної політики до кінця 1970-х рр. кризу було подолано. Виконуючи свої обіцянки, уряд знизив вік виборців із 20 до 18 років, збільшив розміри допомоги й пенсій на 5—10 %.

На президентських виборах 1981 р. уперше в історії Франції перемогу здобув соціаліст франсуа Міттеран. Призначений ним уряд розпочав реалізацію програм зі збільшення повноважень місцевого самоврядування й масштабні соціальні реформи. Вік виходу на пенсію було скорочено до 60 років, мінімальну заробітну плату збільшено на 40—50 %, запроваджено оплачувані відпустки тривалістю п’ять тижнів.

Одночасно розгорталася націоналізація. У промисловості державний сектор забезпечував третину валового національного продукту, у фінансово-кредитній сфері становив 95 %. Націоналізація спричинила відплив капіталів за кордон і зниження темпів економічного зростання. Унаслідок цього уряд соціалістів призупинив темпи націоналізації та оголосив про рівноправність державної і приватної власності. Результатом цього стало економічне піднесення, яке розпочалося з 1984 р.

У січні 1992 р. Франція визнала незалежність України. Франція стала першою країною, із якою Україна підписала договір про взаєморозуміння і співробітництво. За висловом Ж. Ширака, «незалежна територіально цілісна Україна є невід'ємним елементом політичної рівноваги майбутньої Великої Європи».

На парламентських виборах 1986 р. уперше значного успіху досяг очолюваний Жан-Марі Ле Пеном «Національний фронт» — організація, яка проголошувала екстремістські і расистські ідеї. Соціалісти на виборах не набрали більшості. Тому керівником уряду Ф. Міттеран призначив лідера правих сил Ж. Ширака. Останній розпочав широку денаціоналізацію промисловості та лібералізацію економіки. У результаті розгортання приватизації співвласниками підприємств стали понад 40 млн французів і француженок.

Складною проблемою для Франції в 1980-х рр. були терористичні акти, які влаштовували екстремістські мусульманські організації. У відповідь на це з країни висилали іммігрантів без дозволу на проживання й ускладнювали можливості в’їзду іноземців до країни.

На президентських виборах 1988 р. знову переміг Ф. Міт-теран, який тепер позиціонував себе не керівником соціалістів, а лідером нації. Він призупинив приватизацію, відновив податки на великі прибутки, утримувався від будь-яких значних реформ. Ця політика забезпечувала незначне зростання економіки в наступні роки. Загалом період другого президентства Ф. Міттерана не був успішним для країни. Наприкінці 1980-х рр. 10 % французького населення не мало роботи (ця частка була набагато більшою, ніж в інших країнах Заходу).

У зовнішній політиці Ф. Міттеран намагався покращити відносини зі США, активізувати зв’язки з НАТО й розвивати європейську інтеграцію.

У 1991 р. Ф. Міттеран уперше в історії Франції призначив головою уряду жінку — Едіт Крессон. У деяких аспектах своєї діяльності вона наслідувала М. Тетчер і Р. Рейгана. Однак намагання Е. Крессон стати французькою «залізною леді» за умов подальшого погіршення стану економіки лише дратували суспільство, що й обумовило її відставку.

У 1991 —1993 рр. Франція увійшла в період пожвавлення економіки. Інфляція зменшилася, виробництво зростало.

6 ФРАНЦІЯ в 1995—2017 рр. На президентських виборах 1995 р. перемогу здобув представник правих сил жак Ши-рак. Свої головні зусилля на початку президентства він зосередив на подоланні інфляції і об’єднанні французької нації. Останнє завдання було особливо важливим в умовах, коли острів Корсика охопив рух за здобуття широкої національно-культурної автономії. Засобом її здобуття корсиканські сепаратисти обрали терористичні акти по всій країні.

В економічній сфері діяльність уряду збіглася із циклічним піднесенням економіки. Уже в 1997 р. темпи зростання виробництва досягли рекордних показників для Франції. У 2000 р. уряд запровадив 35-годинний робочий тиждень. Франція стала країною найкоротшого робочого тижня. Одночасно із цим з’явилося майже 100 тис. нових робочих місць, що сприяло зменшенню безробіття.

На Корсиці у 2003 р. на вимогу сепаратистів було проведено референдум щодо розширення автономії острова. Більшість корсиканського населення не підтримала зміну статусу острова. Після цього сепаратистський рух поступово пішов на спад. Після перемоги на виборах 2002 р. Ж. Ширак продовжив перебудову економіки Франції. Завдяки цьому прискорилася модернізація підприємств і зріс експорт. На 2005 р. частка Франції у світовому експорті становила 5 %. Однак темпи її економічного зростання були нижчими, ніж у Великій Британії та Італії. Значною мірою це обумовлювалося тим, що інвесторів відлякували високі відрахунки до соціальних фондів і 35-годинний робочий тиждень. Восени 2005 р. Францію охопили масові виступи іммігрантської молоді, які супроводжувалися погромами й сутичками з поліцією. У відповідь на це влада масово депортувала іммігрантів.

Населення Франції на 2016 р. становило 66,9 млн осіб. Загальна кількість українців у його складі оцінюється в 35 тис. осіб. Із 1985 р. існує Українська інформаційна служба, яка видає для преси та урядових кіл Франції бюлетень французькою мовою про ситуацію в Україні. Існує громадська організація Репрезентативний комітет українців у Франції, що діє у співпраці з посольством України у Франції. Загалом у Франції діє 16 українських громадських організацій.

У 2007 р. на президентських виборах переміг голліст Ні-коля Саркозі. Цьому сприяли його заклики до здійснення радикальних змін у країні. У 2008 р. він ініціював здійснення конституційної реформи. У її ході було змінено або доповнено 47 із 89 статей Конституції. Президента тепер обирали на п’ять років; одна особа не могла обиратися більш ніж два терміни. Заходи економічної політики Н. Саркозі допомогли подолати кризу й розпочати зростання економіки.

У 2010 р. було прийнято закон про пенсійну реформу, яка підвищила вік виходу на пенсію до 62 років. Відповіддю на це стали страйки й масові акції протесту. Рейтинг популярності Н. Саркозі впав нижче 30 %.

У 2012 р. президентом Франції було обрано соціаліста франсуа Олланда. Виконуючи свої передвиборчі обіцянки, він запропонував запровадити податок у 75 % для громадян, що мають понад 1 млн євро прибутку. Конституційний суд Франції скасував цю ініціативу. Заява президента про легалізацію одностатевих шлюбів і надання одностатевим партнерам права усиновлення спричинила масові протести французького населення, негативну реакцію католицької церкви та правої опозиції.

У зовнішній політиці Ф. Олланд виступав за поглиблення французько-німецького партнерства. Після подій в Україні 2014 р. та військової операції Росії в Сирії він виступав за запровадження проти Росії санкцій.

У листопаді 2006 р. Ф. Олланд мав 4 % популярності в країні, що зробило його найбільш непопулярним президентом П’ятої республіки за її історію. Унаслідок цього він став її єдиним в історії країни президентом, який відмовився висувати свою кандидатуру на другий термін.

На президентських виборах 2017 р. перемогу здобув Ем-мануель Макрон, програма якого поєднувала елементи лівого й правого світогляду. На сьогодні він має досить високу популярність у країні та вважається одним із найбільш впливових людей світу.

висновки

Велика Британія і Франція в другій половині XX — на початку XXI ст. уособлювали дві відмінні моделі розвитку західного суспільства.

Різними шляхами, зберігаючи й розвиваючи свою самобутність, вони долали цивілізаційні виклики, що виникали перед країнами Заходу в цей період.

досвід країн важливий і повчальний тому, що подібні проблеми можливо долати різними шляхами.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Хто очолив британський уряд після парламентських виборів 1951 р.? 2. Що таке монета-

ризм? 3. Коли у Великій Британії відбувся референдум, відомий як «брексіт»? 4. Яку форму правління встановила у Франції Конституція Четвертої республіки? 5. Назвіть першу в історії Франції жінку, яка очолювала уряд

країни. 6. де у 2003 р. французька влада провела референдум про розширення прав автономії?

7. Укажіть особливості розвитку Великої Британії в 1945—1975 рр. 8. Які риси характеризують розвиток Великої Британії в 1979—2007 рр.? 9. Порівняйте тетчеризм та рейганоміку. 10. Якими були

основні тенденції розвитку Великої Британії у 2007— 2017 рр.? 11. охарактеризуйте розвиток Франції в 1945— 1969 рр. 12. Що, на вашу думку, було головним у розвитку Франції в 1970—1995 рр.? Чому? 13. Які тенденції були основними в розвитку Франції в 1995—2017 рр.? обґрунтуйте свою точку зору.

14. Складіть порівняльну таблицю «особливості розвитку Великої Британії і Франції в другій половині XX — на початку XXI ст.».

15. Британський лейборист Ентоні Блер стверджував, що «після колапсу комунізму стало очевидним, що тільки етична база соціалізму витримала випробування часом». Поясніть, як ви розумієте це твердження. Яким є ваше ставлення до нього? 16. Підготуйте політичний портрет М. Тетчер, Е. Блера або Ф. Міттерана (за вибором).

 

Це матеріал з підручника Всесвітня історія 11 клас Гісем (профільний рівень)